Потрапила мені до рук збірка оповідань (чи так званих казок) італійського філософа Брунно Ферреро “Сорок казок у пустелі”. На перший погляд - це звичайні, (я б сказав навіть прості) оповідання. Трохи дивні і, навіть, деякі спочатку незрозумілі. Але якщо добре вдуматись, то з короткої оповіді можна для себе дещо почерпнути.
Отже, одна із казок, яка називається “СКАЖІТЬ ЦЕ РАНІШЕ”.

Він - високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона - жінка ніжна, тендітна. Побралися.
Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла… Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.
Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній спеціаліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
- Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.
Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
- Ти не помреш!
- Чому? - тихо спитала вона.
- Тому що я потребую тебе! - відповів чоловік.
- А чому ти не сказав мені цього раніше? - запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.

Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»?
Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: “Ти мені потрібний! Я люблю тебе!”.
Любов - це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов.